21 лютого день народження у Лубенського письменника Володимира Малика, премією якого відзначають літераторів
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Сьогодні День рідної мови і день народження у Володимира Кириловича Малика. Життя було щедрим до нього на випробування: голод, репресії, нестатки, війна, наклепи… «Наш народ – це народ розстріляних, розіп’ятих, закатованих. Аж страшно читати нашу історію», – напише згодом письменник. Як було вижити між тими жорнами історії і лишитися щирою, чуйною, відкритою людиною? Можливо, в цьому і є головний секрет успіху Малика?
Перше знайомство з Лубнами станеться у Володимира холодної осені 1941-го. Він повертатиметься з-під Харкова, де на колгоспних полях студенти-філологи до останнього дня ламатимуть кукурудзу. Саме там їх наздоженуть німці. Володимир – тяжкопоранений в ногу після бомбардування, пішки дістався Лубен в надії доїхати товарняками до Києва. Тут на вокзалі його з вагону викине німець. Письменник згадує, що “фріц був молодий, його пшеничний чуб відливав на сонці золотом”. Не сподобалася німцю смугаста шинель Володимира. Скочив на підніжку, розштовхав людей і насмішкувато зазначив: «Турист? Ґевет!» А тоді за комір, мов кошеня, викинув юнака з потягу.
Через рік Володимир поїде на примусові роботи до Німеччини в далеке місто Гота замість свого молодшого брата Михайла. Ледь виживе на каторжній праці в депо та біля заводського верстату, де їх годуватимуть гірше худоби – супом із гнилої капусти навпіл із жуками та гусінню. Потім проведе кілька місяців у фільтраційних таборах. Згодом, майже втративши надію, таки поновиться в університеті, адже праця на ворога (хоч і примусова) – в ті часи була майже вироком, «вовчим білетом» біографії.
Десь за п’ять років по війні Володимир приїде в Лубни погостювати до меншого брата. Михайло, потрапивши на Вітчизняну сапером, отримає поранення та часткову ампутацію кінцівки. На той час брати-Сиченки закінчили навчання. Володимир вчителює на Київщині, Михайло – лікує на Полтавщині. Михайло Сиченко одружився на лубенці і поставив на ноги себе та хірургічне відділення Лубенської лікарні, якій катастрофічно не вистачає препаратів, приміщення, а найбільше – лікарів. Літнього вечора у хату, де на кілька тижнів оселився Володимир, зайде тендітна дівчина із неймовірно гарними очима – Галя Малик. З того пам’ятного вечора все й почалося – захоплення серця, захоплення історією, захоплення літературою…
Романи Малика назавжди увійшли в золоту скарбницю української літератури, а сам письменник на все життя прикипів до історії княжої Русі. На мою думку, не останню роль в цьому зіграло і наше місто – літописне Лубно, могутня фортеця Посульської оборонної лінії. До речі, саме Володимир Кирилович, фундаментально працюючи над «Словом о полку Ігоревім», уперше натрапив на згадку про Лубни тисячолітньої давнини. Тож не дарма письменник питається у нас із вами: скільки в Сулі стекло води і змінилося поколінь, відколи великий київський князь Володимир Святославович наказав «зрубати» на високому шпилі, над тихою річкою городок – оборону Русі від печенігів?..
Лауреат Шевченківської премії та Лесі Українки, чиї твори видавалися 50 000 тиражами, слушно зазначив, що велика література майже завжди сюжетна, бо життя – це і є великий сюжет. «Тягаря слави і досі не відчуваю, – писав письменник. – Та це і не потрібно, аби лише видавали мене та читали… Для мене – це головне».
Про щоденники, записи, листи, спогади письменника та непросте історичне тло століття Малика, ми дізналися завдяки подвижницькій праці його сина Олександра Сиченка. «Чорнобривці», «Синя книга», “Я йшов шляхами українства” та інші побачили світ саме за сприяння та підтримки Олександра Володимировича. Саме за пропозиції Фонду «Слово», фундатором якого є Олександр Сиченко, 22 роки тому було засновано щорічну премію імені Малика.
Наприкінці свого життя, у 1996-му році, Володимир Кирилович зазначив, що він – щасливий чоловік: «Україна є! І буде! Щастя всім, а найперше – рідним моїм…»
Ганна Кревська
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
